Як відомо, Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі – Закон про банкрутство) складений за такою логікою, що хто контролює комітет кредиторів, той фактично контролює справу про банкрутство. Такий висновок випливає з того, що комітет кредиторів може ініціювати призначення арбітражного керуючого (керуючого санацією, ліквідатора), припинення його повноважень та призначення іншого арбітражного керуючого. Також комітет кредиторів може схвалювати план санації боржника, ставити питання про перехід до ліквідаційної процедури, визначати склад майна для продажу або прийняти рішення про підготовку та укладення мирової угоди.
Закон про банкрутство передбачає складний порядок формування комітету кредиторів і не усі кредитори отримують можливість брати участь в його засіданнях. Лише кредитор, що має двадцять п’ять і більше відсотків голосів, автоматично включається до складу комітету кредиторів. Для решти кредиторів, які не увійшли до складу комітету кредиторів, єдиним способом їх волевиявлення у процедурах справи про банкрутство є участь у засіданнях зборів кредиторів.
Однак, на практиці часто буває так, що найбільші кредитори, за домовленістю з арбітражним керуючим, усі важливі рішення, які мають вплив на подальший рух справи та розрахунки з кредиторами, приймають у вузькому колі осіб на комітеті кредиторів. При чому, в таких випадках арбітражні керуючі твердо переконані, що такі їхні дії повністю відповідають вимогам Закону про банкрутство.
Саме так відбувалось коли ми захищали інтереси невеликого кредитора. У цій справі, на відміну від ініціюючого кредитора, який намагався ліквідувати боржника та “роздерибанити” його майно лише на власну користь, не враховуючи інтереси ані боржника, ані інших кредиторів, наш Клієнт навпаки вважав, що єдиною можливістю для задоволення вимог усіх кредиторів (а не лише обраних) була не ліквідація, а санація - вжиття заходів для оздоровлення фінансово-господарського становища боржника та відновлення його платоспроможності.
Оскільки ініціюючий кредитор мав абсолютну більшість голосів у комітеті кредиторів, останнім було прийнято рішення про звернення до суду з клопотанням про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, яке було судом задоволене.
На нашу думку, таке рішення суду було передчасним та прийнятим з порушенням норм Закону про банкрутство. Клієнт прислухався до наших рекомендацій щодо перспективності оскарження постанови суду про відкриття ліквідаційної процедури.
Наша апеляційна скарга ґрунтувалась на системному тлумаченні норм Закону про банкрутство. Зокрема, відповідно до ч. 3 ст. 27 Закону про банкрутство постанову про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури господарський суд постановляє у підсумковому засіданні за пропозицією розпорядника майна боржника та на підставі рішення зборів кредиторів.
Більш того, одним з обов'язків зборів кредиторів, відповідно до ч. 2 ст. 27 Закону про банкрутство, є прийняття до закінчення процедури розпорядження майном боржника рішення про санацію чи ліквідацію боржника, або ж укладення мирової угоди, і подання до суду відповідного клопотання.
Таким чином, передумовою винесення постанови про визнання боржника банкрутом є виключно рішення зборів кредиторів про звернення до господарського суду з клопотанням про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури.
Однак, Закон про банкрутство у цьому питанні містить внутрішні суперечності. Зокрема, норми ч. 8 ст. 26 Закону про банкрутство передбачають, що прийняття рішення про звернення до господарського суду з клопотанням про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, належить до компетенції комітету кредиторів.
Тому незрозуміло, чи необхідно суду для прийняття рішення про визнання боржника банкрутом та перехід до ліквідаційної процедури відповідне рішення зборів кредиторів, чи достатньо лише рішення комітету кредиторів.
Після консультацій з чималою кількістю практикуючих юристів, стало зрозуміло, що по цьому питанню досить тривалий час панувала невизначеність.
Будемо чесними, за результатами розгляду нашої скарги суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції. Однак, уже 10 травня 2016 року колегія суддів Вищого господарського суду України, погодилась з нашою правовою позицією про те, що системний аналіз статей 26, 27 Закону про банкрутство свідчить, що правом пропонувати суду перейти до наступної судової процедури (процедури санації чи процедури ліквідації) наділені саме збори кредиторів. Відносно комітету кредиторів, то за ним таке право зберігається тільки у разі делегування йому відповідних повноважень зборами кредиторів.
Наша касаційна скарга була задоволена, рішення судів попередніх інстанцій про визнання боржника банкрутом та перехід до ліквідаційної процедури скасовані, а справа передана на новий розгляд до суду першої інстанції.
Це було дуже важливо для нашого Клієнта, оскільки він не є членом комітету кредиторів, але має право брати участь у засіданнях зборів кредиторів, де має можливість висловлювати свою думку. Принаймні його тепер запрошують як на збори кредиторів, так і на комітет кредиторів, і йому відомо про усі важливі рішення по справі. Переконані, що після цієї справи у цьому питанні з`явилося більше визначеності, а невеликі кредитори отримали додаткові можливості для захисту своїх інтересів у справах про банкрутство.